Survivor testimony Vera Smereka

Особисті спомини про Голодомор Пані Віри Смереки. Тепер замешкана у Брадфорді.

Я народилася на Східній Україні, в Сумській області, м. Кролевець 19-го січня 1923р. Мій батько був священником і мав парафії у селах.
В 1932 року, коли мені було 9 років, на Україні почався голод. Це мені дуже тяжко згадувати, бо ми дуже бідували. Зник хліб, зникли приправи до зупи. Нам розказували, яке зілля є отруйне, котре не є отруйне. І ми йшли на городи і в сади, щоб збирати зілля, яке не було отруйне. Тоді наша мама варила такий борщ, в якому були тільки вода і зілля. І всі мусили їсти той борщ. То була одна вода і те зілля, навіть солі не можна було дістати. Від того дуже часто робилися животи великими.
Також люди збирали листочки з липи. Я і тепер, коли іду і бачу липу, то відриваю листочок і їм. Так пригадую, як ми їли ту липу. Мама з того гіркуватого листя з липи  пекла такі коржики. Вони були дуже гіркі, але ми їли як могли.
Ще нас врятувало те, що в наших околицях, де ми жили, було багато лісів, так звані Кочубейські ліси. Їх вирубали і лишився зруб, а на тому зрубі росли суниці. Жінки в селі збиралися о 12 годині ночі і пішки ішли 10 кілометрів до того зрубу. Мені було тоді 10 років, і мама брала мене з собою збирати ті ягоди. Доходили ми до зрубу вже під ранок, коли сонце починало сходити. Збирали ті суниці і приносили додому, нас то трохи підкріпляло і врятовувало від голоду.

Зрозуміло, що в такий час люди дуже хворували. Мама, намагаючись захистити мою психіку, не пускала мене, щоб я бачила страшні картини, яких в той час було повно на кожному кроці. Коли в моєї товаришки батько помирав, я так просила маму, щоб я пішла до товаришки. Але мама не пустила. Багато людей в той час помирало. Ми дітьми бігали на похорони, ми знали, якщо – похорон, може, нам дадуть якусь юшку або зупу.
Кожен день мама переглядала наші пальці, бо якщо людина голодна, то починає пухнути тіло, але все починається з пальців. Мама переглядала наші пальці, щоб бачити, чи вони почали пухнити. Дякувати Богові, ми якось вижили.
Коли в 1932р. поспіло перше зерно, то люди збирали його зеленим, робили муку. Якось тато був на похороні, приніс хлібину, яка була така жовтна, аж зелена.
А в 1933 році стало ще гірше. Мама послала мене до бабусі, думаючи, що, може, в бабусі буде ліпше. На жаль, там було ще гірше. Там де ми жили, також були луги, де можна було нарвати щавлю. Але там, де я поїхала до бабусі, там вже люди весь щавель повиривали. Так як не було щавлю, приходилося варити суп просто із зілля. То було не смачно. В нашому саду була яблунька, так ми позривали всі яблучка маленькими і кришили в той суп, щоб було хоч трошечки смачніше. А бабуся наша ніколи не їла яблучка до спаса і ніколи не дозволяла, щоб яблучка ій у тарілку кидали. Мені дивно було розуміти, якої ж сильної волі була наша бабуся. Який би страшний голод не був, вона не доторкнулася до яблук до Спасу.
Мій дідусь (батьків батько) мав добре господарство. Він мав город, землю, коней, свиней, коров. Але під час Голодомору він не мав вже нічого, в нього все забрали. Перше, влада накладала податок і якщо хтось не міг сплатити, забиралося все майно. Я пригадую, була в нас шафа, яку мама привезла з собою, коли вийшла заміж. Так навіть ту шафу забрали. Сільській владі – керівникам села: голові колгоспу, голові сільради, секретарю сільради, надавалася практично необмежена влада. Вони робили, що хотіли, могли забирати майно в простих голодуючих селян. Спочатку забирали податок. Якщо хтось не міг сплатити податок, вони забирали коров, свиней. Пізніше забирали харчі, які були в хаті. Деякі намагалися ховати харчі від влади, закопуючи харчі в землю, в підлогу в хаті, якщо підлога була земляна. Влада, шукаючи харчі та збіжжя, скопували городи, зривали підлогу, а знайшовши, все забирали.
Деякі в селі казали, що вони то собі забирали. Моя дорога до школи проходила попри садиби секретаря колгоспу. Люди казали про нього, що в нього того сала аж по вустах тече. А я дитиною уявляла, що в нього в голоді повно всього, коров, свиней, і сало дійсно через писок іде.
Забравши в людей худобу, в спробі створити колгоспи влада заганяла коров та свиней в стайні. Худоба там ричала, бо ніхто її там не доглядав та годував. Людей в той час змушували вступати в колгоспи, але ніхто не хотів ставати членами колгоспу, бо то означало, що всі лишалися без нічого в заміну на членство.
Один чоловік розказував, що він поїхав в Білорусію, бо там голоду не було і можна ще було дістати харчі. Так він заробив трохи і привіз кусок сала і хлібину. Але комсомольці – молоді люди, які були в комсомолі і готувалися до комуністичної партії, підгляділи у вікна, що він привіз харчі. Відразу зайшли до хати, щоби конфіскувати продукти. Але, на щастя, мати встигла вкинути сало в помийницю – таке відро, де зливалися помиї. Вона кинула сало в ту брудну воду, чим його і врятувала, бо туди активісти не полізли.
І тоді знову того чоловіка батько послав до Білорусіі, але той того разу трохи затримався, бо сіль розгружав. І коли приїхав додому, батько і мати померли. Люди їх вже поховали.
Український народ пізнав велику біду. То страшний був голод. Слава Богу ми якось ого пережили. І що страшне було, що цей голод був створений, і що самі свої люди забирали все в простих людей.  Присилали також людей з Московщини, які ходили по селах, граблячи людей, конфіскуючи в них останнє.
Скільки добрих людей загублено.......
В мене товаришка Галя була. Я ще було на неї дивлюся на неї, то в неї очі такі як вишні, карі, гарні очі. Так її тато мав гарну хатинку, приладдя для господарства в дворі. А одного дня їх заарештували, а за Галею в школу прийшли і повезли в Сибір. Їх розкулачили, як і багатьох інших добрих господарів.
В нашому селі була родина Дротів, рижі такі і багато дітей мали. Моя мама часто їм щось давла, бо вони страшно були бідні. Хату в того доброго господаря влада забрала і поселили ту родину Дротів. І на моїх очах та хата перетворилася на таку брудну, а господарство стало занедбаним, бо вони не вміли робити, не знали як то все доглядати. За кілька років, може, перед війною, той добрий господар вернувся додому. Він походив-походив по селу і зник. Ніхто не знав, що з ним сталося.
Добрих господарів понищили і сільське господарство довго від того страждало. Ті, хто в колгоспі робили, не мали тієї ініціативи, не мали тих знань, які мали розкулачені селяни. Не знали як ту землю обробляти. Їм казали відробити трудодень, вони трудодень відробили і пішли додому. А щоб керувати господарством, то ні. Так було знищено найкращу частину селянства.
Як приїхала я від бабусі, як зараз пам’ятаю в хаті було темно. Мама дала мені коржик,а він такий не смачний був. Я взяла, стала їсти і заплакала. А мама тоді мені: «Ну, що я тобі дам. Немає нічого в хаті.»
А вже в 1934 року ми виїхали до міста. Там в місті давали маленькі переділи хліба.
Одна моя приятелька розказувала, як почався голод так вона з матір’ю була, батько, як почався голод, десь поїхав на Донбас на заробітки. А вони з матір’ю подалися до Києва. Вони там нікого не знали, не мали, де жити. Пішли на цвинтар і спали поміж могилами. Вдень мати заставляла цю дівчинку лежати поміж могилами, або гратися на цвинтарі, а сама ішла шукати роботу аби дістати трохи грошей, щоб купити хліба. Одного разу цю дівчинку підмовили, що як вона скаже, що в неї немає ні батька, ні матері, то її заберуть у дитячий будинок. Вона не хотіла і сказала про то матері. Мати її взяла до Дніпра і сказала до неї: «Слухай, доню, якщо ти підеш від мене, я кинуся в Дніпро і втоплюся.» Але дитина була така голодна, що коли її почали знову підмовляти, вона пішла і сказала, що в неї нема ні батька, ні матері. Її забрали в сиротинець, де вона жила аж до війни. Якось їй вдалося вийти з дитячого будинку і пішла шукати своє село, щоб знайти своїх родичів. Прийшла до хати (а її родину розкулачили) і каже: «Дайте мені води напитися.» А мати дає ї води та й каже: «Так, десь наша дочка пропала. Не знаю, де вона і є». А ця дівчина і каже: «Мамо, це я – ваша дочка».
Дуже багато різних історій печальних чула я, що траплялося з людьми під час Голодомору. Страшний то час був. Тільки дякуючи Богові і вижили.

 


Personal recollections about the Holodomor of Mrs Vera Smereka. Now resides in Bradford, West Yorkshire.

I was born in Eastern Ukraine, in the Sumy region in the town of Krolevets on 19th January 1923. My father was a priest and had parishes in the villages.
In 1932, when I was 9 years old, famine began in Ukraine. It is hard for me to talk about this, as we suffered greatly. Bread disappeared as did any seasoning for soup. We were told which herbs were poisonous and which were not. We wandered through gardens and orchards looking for herbs which were not poisonous. My mother would cook some borscht but this only had water and herbs in it. We all had to eat this borscht. It was only water and herbs, we couldn’t even get any salt. From that time, our stomachs were often swollen.
People collected linden leaves. Even now, when I pass a linden tree, I pull off a leaf and eat it. That is how I remember that we used to eat the linden leaves. They were very bitter but we ate them whenever we could.
What saved us, was that in the region where we lived there were many woods, known as the Kochubeyski woods. When the trees were felled and a clearing was left, strawberries grew in these clearings. Women from our village gathered at midnight and walked for 10 kilometres to these clearings. I was 10 years old at the time and my mother took me with her to gather these berries. We arrived at the clearing at dawn, just as the sun was rising. We gathered the strawberries and took them home, this boosted our morale and saved us from hunger.
Understandably, at that time people became very ill. In order to minimise the psychological damage to us, my mother prevented us from seeing the terrible scenes that were everywhere around us. When my friends father died, I begged my mother to let me go and visit my friend, but she would not allow it. Many people were dying at that time. We children used to run to the funerals, because we knew, that if there was a funeral, then maybe we would be given some broth or some soup.
Every day my mother would examine our fingers, because when a person is hungry their body begins to swell, this swelling always begins in the fingers. My mother always checked our fingers to see if there was any sign of swelling. Thank God, somehow we survived. When our grain began to grow in 1932, people collected it whilst it was still green to make flour. Once my father came back from a funeral and brought back a loaf of bread which was so yellow it was almost green.
In 1933 things became worse. My  mother sent me to my grandmother, thinking  it would be better there. Unfortunately it was even worse there. Where we lived, there were also some meadows where we could collect sorrel leaves. But where my grandmother lived, all the sorrel leaves had already been collected. Since there were no sorrel leaves, soup was made from just herbs. This was not tasty. There was an apple tree in the orchard and we collected all the small unripe apples and grated them into the soup so that it was at least a little bit more appealing. But my grandmother never ate apples until harvest time and would not allow us to put apples in her dish. It was hard for me to understand the strong will of my grandmother. No matter how bad the famine got, she refused to touch the apples before harvest time. My grandfather (my fathers father) had a good small holding. He had a garden, some land, horses, pigs and cows. But during the Holodomor he had nothing left, everything was taken from him. Initially, the state imposed a tax and if anybody could not pay this, they took away all their belongings. I remember my mother had a cabinet that she brought with her when she got married. They even took that cabinet. The village  council – those that ruled the village : the head of the Kolhosp; head of the village council; secretary of the village council were given unlimited powers. They did whatever they wanted, they could take property from ordinary village folk. First they took taxes. If somebody could not pay these taxes they took their cows and pigs. Later they took all the food that was in the house. Some people tried to hide food from the authorities, burying it in the soil under the floorboards if they had earthen floors in their homes. The authorities searched for food and grain, dug up gardens, pulled up floors, and whatever food they found, they took.
 
Some people in the villages said that the authorities kept whatever they took for themselves. My path to school took me past the farmstead of the secretary of the Kolhosp. People used to say that he had fat running down his moustache. In my childhood I imagined that during the famine he had everything, cows, pigs, and that fat did literally pour through his mouth.

Having taken all the cattle from people, in an attempt to create a Kolhosp, all the pigs and cattle were herded into sheds. The cattle would bray because nobody tended to them or fed them. People were forced to go and work in the Kolhosp, but nobody wanted to become members of the Kolhosp, because this would mean you were left with nothing in exchange for becoming a member.

One man described how he had gone to Byelorussia because there was no famine there and you could still get food to ea. He earned some money and brought back some salo(salt-meat) and loaves of bread. But the Komsomolchi – these were young people that were in the Komsimol and preparing to join the communist party, peered through the window saw that he had brought some food back. They immediately entered the house to confiscate the food. Fortunately, his mother managed to throw the salt-meat(salo) into the slop-bucket. She threw it into this dirty water to save it because the activist did not search there. This mans father sent his son to Byelorussia again, but this time he delayed his return because he was raking together some salt. When he returned home, both his mother and father had died. They had already been buried.

The Ukrainian nation suffered great hardship. The famine was horrific. Thank God we somehow survived. What was hardest, was that the famine was created, and our own people took the food from ordinary folk. They also sent people from Moscow, that went through villages, robbing people and confiscating their last items. How many innocent people were lost…….

I had a friend called Halya. When I looked at her, her eyes were like cherries, nice brown eyes. Her father had a small house, with tools for his small holding outside. One day they were arrested, they came to school to fetch Halya and exiled them to Siberia. They were de-kulakized, as were many other good land owners.

In our village there was a family by the name of Drotyv, ginger-haired with lots of children. My mother often gave them things because they were very poor. They took this family Drotyv and put them into the empty house of the good land-owner. In front of my own eyes, this house became dirty and the land unkempt, because they did not know what to do and how to tend the land. After a few years, maybe, before the war, the good land-owner returned home. He wandered round and round the village then disappeared. Nobody knew what became of him.

The good land-owners were destroyed and the village holdings suffered for a long time after this. Those that worked in the Kolhosp did not have the initiative, they did not have the knowledge tha the de-kulakized villagers had.. They did not know how to work the land. They were told to do a days work, that was what they did and then went home. But to husband the land – they were incapable. That is how the better people in the village were ruined.

When I came home from my grandmothers, I remember the house being dark. My mother gave me a biscuit, but it was not nice. I took it, started to eat it and began to cry. My mother said to me “What can I give you? There is nothing in the house”.

In 1934 we left to go and live in town. In the town they gave small amounts of bread. One of my friends recalled : when the famine began she was with her mother, at the start of the famine her father went to the Donbas region in search of work. She and her mother went to Kyiv. They didn’t know anybody there and had nowhere to live. They went to the cemetery and slept amongst the gravestones. During the day, the mother left the girl to lie amongst the gravestones or play in the cemetery whilst she went to look for work or get some money to buy bread with. One day, somebody tried to persuade this girl that if she said that she had no mother or father, she would get taken to a childrens home. She didn’t want to say this and she told her mother. On hearing this, her mother took her to the river Dnipre and said “if you go away from me, I will throw myself in the river Dnipre and drown myself”. However, the girl became so hungry, that when she was again approached, she said that she did not have a mother or a father. She was taken to an orphanage where she stayed until the start of the war. Somehow, she managed to get out of the orphanage and went in search of her village so that she could find her mother and father. When she got to the house (her family had been de-kulakized) and said “can I have some water to drink”. Her mother gave her some water and said ”Our own daughter has disappeared somewhere. I do not know where she is”. The girl replied :”Mother, it is I – I am your daughter”.

I have heard many sorrowful tales, of what happened to people during the Holodomor. It was a terrible time. I just thank God that I survived