Survivor testimony Myhaylo Khutornyj

Особисті спомини про Голодомор Отця Михайла Хуторного. Тепер замешканий у Брадфорді.

Народжений я 24-го квітня 1924 році на Криворіжжі.
Під час голоду мої батьки виїхали з села. Пам’ятаю, що батько лежав в хаті. Вже в нас не було що їсти, бо вже не було нічого, що можна було виміняти на харчі. Не тримав він лихої долі, помер 17 червня 1932 року. Мама тоді була в тяжі, через 3 дні після смерті мого батька народилася сестра Галина.
Мама пішла працювати в копальню, бо там 250 грам хліба давали. Вона 5 років в копальні залізної руди працювала. Мамин батько, мій дідо, жив 3 кілометри від нас і працював в «піщеторзі» (хліб возив). То він бувало позбирає хлібну пилюку, бо то не в пакетах тоді було, і принесе нам.
Також, щоб врятуватися рвали якийсь бур’ян, щоб супу наравити. Але в той час навіть солі не було.
Я пам’ятаю, як батька хоронили. Якраз окація цвіла. Я вийшов з хати, а батько помирав. Вже коли мій батько помер, я пішов туди, де батько прцював, щоб викопали яму. Їх 6 чоловік прийшло, але вони не моглив яму влізти, бо боялись, що не вилізуть. Все таки вони викопали ту яму і батька поховали. Навіть по сьогодні не знаю де. Пам’ятаю, де цвинтар був, а де саме не цвинтарі не знаю.
Батько перед смертю говорив до мами (мені то вже мама розказувала), що якщо би він був живий з Михайла (з мене) б були люди, а так він не знає. І то вже мама тоді весь час старалася, щоб я дістав якусь освіту. Все життя вона тяжко працювала.
Я ходив десь 2 км по хліб, а хліб в той час можна було тільки купить, якщо ви по головах полізете або поміж ногами полізете через чергу. Я відрізав кусочок і продавав, щоб купити молока.
В 32 році – це тільки початок був- всіх куркулів вивозили. Батько тоді не признавався, а діда мого забрали на «нову землю». Він там 13 років жив, і ми його тільки в 1942 році побачили.
Такий голод був, що як ми рано ішли, то по дорозі померлих бачили. До річки ішли, очерет рвали та його їли.
Моя сестра Галя вже 2 роки мала, але на ноги не вставала. Ми їй купували пляшечку молока на тиждень. Гарбузи також варили і їй давали.
Той період – то сором. В нас багато родичів померло. В батька було 3 сестри – всі померли. Маминого брата за колоски застрелили. Він пішов на поле за колосками і його там застрелили.
Я теж ходив на станцію, і то як вагони приходили, можна було вигрібати якусь мішанину. Один чоловік мені говорив: «Ідемо, ешелон прийде і можна буде кукурудзу дістати». І ми пішли, кишень понабирали. Його заарештували, 6 років за те відсидів. А мені нічого не було, бо я ще малий був.
Якось мене піймали на мосту і запитали, що я ніс. А я хліб мав. Ну, я плачу, а один каже: «Пусти його». На щастя мене пустили.
Це чудо було, що ми залишились живі. В нас в Кривому Розі – залізна руда, то там ще давали хліб. Ті комуністи показували свою владу і задоволеність через людську біду. Бачив я як комуніст їсть: три вареники з’ї, а два викидає. Ми хлопчаками дивилися, чекали, щоб могли якісь недоїдки забрати.
Через нашу станцію везли українську пшеницю кудись. Якщо хтось підходив ближче, варта відразу стріляла.....
Якось дав Бог - пережили. Це факт, що то було масове вбивство.

Personal recollections about the Holodomor of Rev M Hutorny. Now resides in Bradford, West Yorkshire

I was born on 24th April 1924 in Kryvorizza.
During the famine my parents left the village. I remember my father laid down in the house. There was nothing left that we could exchange for food. He could not survive this fate and died on the 17 June 1932. My mother was pregnant at this time and three days after my fathers death my sister Halyna was born.
My mother went to work a mine, because workers were given 250 grams of bread. She worked for five years in the iron-ore mines. My mothers father, my grand-father, lived 3 kilometres from us and worked as a bread delivery man. He would collect morsels of bread, there was no packaging them, and bring them to us.
Also, in order to survive we collected weeds to make soup. However,at that there was not even any salt around.
I remember when we buried my father. It was at the time that the acacia was flowering. I  left  the house and my father died.  After he had died, I went to his workplace so that they would help dig a grave for him. Six men came but were frightened of digging a grave as they did not think they would be able to climb out themselves once it had been dug.. They did however prepare the grave and we buried my father. To this day I do not know where that grave is. I remember were the cemetery was, but exactly where in the cemetery I do not know. My mother later told me that before his death, my father told her that if he lived on, I would grow up successfully but without him around he feared not. That is why my mother made sure that I received some education. She worked hard all her life.
I used to walk about 2 km to get some bread, but at that time, you could only get bread if you climbed over peoples heads or inbetween their legs because of  the queues. I would cut off a piece and sell it immediately to buy some milk.

In 1932 – this was just the beginning – all the kulaks were removed. My father did not admit it at the time, but my grandfather was exiled “to the new land”. He lived there for 13 years, and we did not see him until 1942.

The famine was such that when we set off in the morning, we would see dead bodies in the streets. We used to go to the banks of the river to pull up reeds to eat.

My sister Halya was 2 years old by now but she could not stand on her own legs. We bought her one bottle of milk each week. We used to pick turnips to give her too.

That period was sorrowful. Many of our family died. My father had 3 sisters – they all died. My mothers brother was shot over some ears of wheat. He went to the field to gather some wheat and was shot there.

I also used to go to the station, as the wagons pulled in you could usually collect something or other. One man said to me “lets go, the troop train is coming and we should be able to get some corn”. We went and filled our pockets. He was arrested and imprisoned for 6 years for that. I was young then, so avoided punishment.

Once I was stopped on the bridge and asked what I was carrying. I had some bread. I was crying and one of them said “Let him go”. Fortunately they did let me go.

It was a miracle that we remained alive. In Kryviy Rih, there was iron ore, so they still supplied bread there. The communists showed their power and satisfaction through the suffering of people. I saw how a communist ate: he ate 3 varenyki and threw 2 away. We boys watched and waited so that we could get any leftovers.

 Ukrainian wheat was transported through our station somewhere. If anybody got too close they were shot by the guards.

Somehow, thanks to God – we survived. It is a fact, that it was mass murder.