Survivor testimony Claudia Semjaniv

Особисті спомени про Голодомор пані Клавдії Семянів,
Народжена 6-го вересня 1925 в селі Петровське , Харківська область.  Тепер замашкани в Фарзлей (недалеко Брадфорду).

Коли я жила на Україні це був рік 32-ий/33-ий ми жили в хаті, батьківські хаті. Ми мали господарку. Нас розкуркурили, забрали компелетно все, все, до чиста  вимили все . Нас лишилося я, мама, тато і нас четверо дівчат. У нас забрали поголому  все до одного зерна.
 
Так ми проживали якийсь час, їли картоплю в лушпині  яке було осталося бо було нагноїла. Пізніше тато каже до мами що, “ я поїду до міста до Донецька може там на роботу приймуть нас і тоді ми переїдем туди і може буде краще.”

На той час поки тато там  був в місті моя менша сестричка померла з голоду, бо вже не було що їсти. За якийсь час, може за дві неділі померла друга сестра. Лишилася я  мама і ще одна сестра, ще менша від мене. Після того якийсь час, тато вернувся бо тата в місті не могли приписати бо він з села, Він  був розкуркулений, він був українець. Його там не потрібно було. Він вернувся, він був худий, стовсчений, вимучений а ми вже були пухлі, з такими животами, бо їсти не було – ні собак, ні курий, ні свиней нічого! Навіть ми їли траву, і то за траву  ми билися як знайшли, бо думали  що цей молочай що був добрий, ми думали що ми його так терли щоб молочко, той як лив і  їсти то.

І мама каже  “що осталася у нас одна дитина ще, і він сказав що пропадаємо всі.”  На рано мама встала пішла  до кімнати а тато помер,   в ночі – я не знала. Як хотіла по ньому лізти – то що, я дитина була. І так ми осталися, я і мама.

Мама лишала мене часто саму у хаті. У хаті не було чим ні попити ні варити. Люди по дорогах лежали мертві, мухи їм очі обїдали. Ніхто не звертав на ніщо уваги, тільке думав де щоб трошки зїсти. Ходили люди пухлі, через трупи переступали і ніхто нічого не робив. Нічого небуло нігде. 

Мама мене лешила  саму коло хати. Я в городі спала не знаю скілька ночів поки вона вернулася якимсь чудом від міста. Але пшеничі, колгоспні поля, було повні хліба але там були злодії, які, як людина ішли а щось несли щоб дитину нагодувати то вони людей били, відберали  і не пускали до хатів.

Коли вже мама вернулася і її, не знаю якийсь чи  то був якийсь  нас родич чи то може якийсь був кум, я не знаю, і він сказав до мами, каже, Марія, заберай дитину, це ніби мене, і їдьте доберайтися якось до міста може там якось ви вледнаєтися бо каже що тепер все пропало.Ти не вижеєш.

А він возив на той час з нашого села до міста якусь пошту чи щось таке. Він мене забрав а маму лишив. І коли я там приїхала то було        якись тоже село але я не знаю як воно називається. І мене там дали до одної жінки і я там перебувала якийсь час поки мама вернулася туда
Довго ми там були, там ми тоже, мама там ходила просила хліба а ми якось там уже пережили трошке.
І тоді якимсь способом мама аж до Донецька. У Донецку у мами був брат і ми до нього поїхали. Приїхали в Донецьк, це на Донбасі а жити не має де, роботи немає, маму ніде не припиують бо немає приписки, немає житла, то не буде, нема роботи, то ми по під хатами спали і просили хліба. Аж потому якось мама настала на роботу. І від того часу коли мама приписалась то ми у маминого брата у кутку, бо в нього була родина, то ми так в кутку спали на підлозі.
Від того почалося моє життя у Донецку.

І це що я вам можу розказати.

Ви знаєте,
Коли моя сестричка вмерала вона казала до мене  – Клава,  дай мені  молочка     

Кожда дитина як вмерала вона просила молока, їсти. Мамо дайте їсти !
То не було що дати. Ми просто ходили такі кістянки . З нас тіло світилося так ми так би, як тепер то показують  напомпують людей                               Ми такі ходили . Страшне було, страшне. Ніхто не звертав на нічого уваги. Ніякої уваги.
По дорозі на селі, люди, діти, переважно діти, сиділи- там сидить- мертве, там сидить – мертве. Собаки ідуть, понюхає, навіть не хотіло їсти бо то вже..........ях!

Для мене було страшне – я ніколи  не можу забути.  
Personal recollections about the Holodomor
Mrs Klavdia Semyaniv, born 6 September 1925 in the village of Petrovske, Kharkiv region of Ukraine. Now resident in Farsley (nr Bradford), West Yorkshire.

I lived in Ukraine during the years 1932-33 in my parents house. We had a small holding. We were de-kulakazised, they took completely everything< everything, they cleaned us out. We were left, my father, my mother and us four girls.  They cleaned us out to the last piece of grain.

We lived this way for some time, eating potatoes in there skins, potatoes that had been left because they were rotting. Then my father told my mother that he would go to town, to Donetsk, and maybe  he could find some  type of work there then we could go there and things would be better.

During the time that my father was in town my younger sister died from hunger because there was nothing to eat. A short time later, some two weeks or so, another of my sisters died. That left me with my mother and just one sister,  younger  than myself.

Soon after this my father returned from the town. He could not be registered for work because he was from a village, he was de-kulakazised, he was Ukrainian. He was not needed there. When he returned he was thin, battered    and tired whilst we were all swollen with distended stomachs because there was nothing to eat, no dogs, no chickens, no pigs, nothing ! We even ate grass,  and fought over it when we found some because we thought that if we rubbed it between our  fingers we could extract some milkwort(milkweed) which we could eat.
Eventually I was the only child left in the house and my mother said, we have only one child left to which my father responded none of us  will  survive. The next morning my  mother  went into the room and found my father dead, he had died during the night – I didn’t know and wanted to climb onto my father and play – I was only a child then, I didn’t understand.
That is how we were left, just me and my mother.

My mother sometimes left me at home on my own. There was nothing in the house to drink from or cook with. People lay dead in the streets, flies ate their eyes out. Nobody paid any attention, they only thought about where they could find something to eat. People were walking about swollen, they were stepping over corpses, but nobody did anything. There was nothing anywhere.
I was left alone by our house. I slept in the garden for I don’t know how many nights before my mother miraculously returned from town.
But at this time the wheatfields in the Kolhosp were full  of bread. But, there were thieves about who, if they saw anybody carrying something that they could feed their child with, they would beat them, take  away whatever they had and not allow them to enter their houses.

When my  mother returned, someone told  her, I don’t know if he was family or who he  was but he said “Maria, take the child, meaning me, and somehow get to  the town maybe you can  be accepted there, because everything here has gone, you won’t survive here. At that time he transported post or  something like that from our  village to town. He took me with him but left my mother behind.

I went with him and we arrived in another village, but I don’t know its name. I was left there to stay with a  woman until my mother arrived. We stayed there a while, my mother would go and beg for some bread and  we survived there for some time.

Then, somehow, my mother got us to Donetsk.  M  mother had a brother in  Donetsk and  we went to him. When  we  arrived in  Donetsk, in the  Donbas region, we had nowhere to live, no job, my mother  could not be registered for work as she had no registration,  with no address she could not get any work. We had to sleep on the streets, outside houses and beg for bread.
Eventually, somehow my mother found a job. From that time, once she had found a job and had been registered we went to stay with her brother in a corner of the room. He had a family, so we had to sleep on the floor in a corner.
From that moment, my life in Donetsk began.

That is what I can tell you.
But, do you know,
When my sister was dying she said to me- “Klavdia, give me  some milk”.
Every child close to death would ask for some milk, food.  Mother, give me some food  -  but  there  was nothing to give. We were walking around like skeletons.  Our bodies were glowing and we looked as if we had been pumped up. That is how we were.  It was terrible, truly terrible. Nobody  paid any attention to anything. No attention at all.

On the streets in the villages, people, usually children were sitting, here one  sat, dead – there one sat- dead.  Dogs walked by, sniffed them and  even  they didn’t want  to eat them  because they were…..ugh!

It was a terrible time for me  -  one I will never forget.